Ефективне виконання арбітражних рішень у міжнародних торговельних спорах
3 Лютого, 2026
75
Justice is important, but cash is king!
Ви виграли арбітраж GAFTA, FOSFA, LMAA чи МКАС при ТПП України. Чудово. Але між арбітражним рішенням і грошима на рахунку – прірва.
Якщо ви працюєте в агроекспорті, ви знаєте ціну часу. Контракт підписали – судно пішло. Арбітраж виграли – гроші… теж пішли?
Саме так часто і буває. Між моментом, коли ви повідомляєте боржника про намір іти до арбітражу, та моментом, коли з’являється практична можливість стягнути кошти, виникає істотний часовий розрив. Протягом цього періоду боржник часто має майже повну свободу маневру, зокрема може:
- переказати залишки на афілійовану структуру в іншій юрисдикції;
- «обнулити» баланс у межах звичайної операційної діяльності;
- ініціювати ліквідацію компанії.
Типовий підхід кредиторів є послідовним: отримати рішення, визнати його в країні реєстрації боржника, подати на виконання. Формально цей шлях логічний. Практично він працює насамперед у спорах із репутаційними, великими та/або транснаціональними компаніями, для яких ухилення від виконання рішення дорожче, ніж добровільне виконання.
На нашу думку, є більш раціональна та ефективна стратегія: не чекати стадії визнання, а інколи навіть і самого арбітражного рішення, а будувати шлях до кінцевого результату одразу після прийняття рішення про ініціювання арбітражу.
Чи ця стратегія працює? Так, але інструменти та їх ефективність суттєво різняться залежно від країни або юрисдикції боржника.
У різних правопорядках ці інструменти мають різні назви: freezing order, precautionary attachment, arrest, property preservation. Суть одна – швидко заблокувати активи до того, як боржник зможе їх приховати.
Далі розглянемо практику застосування забезпечувальних заходів у кількох юрисдикціях, з якими Interlegal найактивніше працював впродовж 2024-2025 років. Вибір конкретної юрисдикції для забезпечення визначається не бажанням кредитора, а місцезнаходженням активів боржника – саме там, де знаходяться банківські рахунки чи інше майно, і треба діяти. Тому тут не про вибір та порівняння, а про особливості.
Іспанія
Іспанська судова практика є однією з найбільш прагматичних у Європі для міжнародних кредиторів. Тут немає необхідності обирати між визнанням арбітражного рішення (exequatur) та арештом активів: обидва кроки можуть і мають здійснюватися паралельно.
Під час звернення до Tribunal Superior de Justicia із заявою про визнання іноземного арбітражного рішення одночасно подається клопотання про тимчасовий арешт банківських рахунків або інших активів. Суд оцінює дві ключові умови: наявність обґрунтованої вимоги (fumus boni iuris) та реальний ризик втрати коштів (periculum in mora).У термінових випадках суд може діяти ex parte, без попереднього виклику боржника. Це має вирішальне значення, оскільки саме повідомлення боржника часто стає тригером для виведення активів.
Типовий строк визнання рішення в Іспанії становить 6–9 місяців, а в складних справах може бути довшим. Якщо очікувати завершення exequatur і лише потім шукати активи – ризик втратити «вікно можливостей» є критичним. Натомість паралельний підхід змінює економіку спору.
Додатковий інструмент у межах ЄС – Європейський наказ про збереження банківських рахунків (European Account Preservation Order, EAPO) за Регламентом ЄС № 655/2014. Він має транскордонну дію, застосовується ex parte і за Article 14 Регламенту не завжди вимагає точного номера рахунку: можна надати назву банку та інформацію про боржника, після чого суд може звернутися до національного органу (Information Authority) із запитом про рахунки. Щоправда, така процедура вимагає окремого обґрунтування, чому заявник не може отримати інформацію самостійно, і працює по-різному в різних країнах ЄС – наявність конкретних реквізитів істотно пришвидшує процес. Для агротрейдера з контрагентами по всьому ЄС це інструмент, який дозволяє «закрити периметр» до того, як боржник зрозуміє, що відбувається.
На початку року до нас звернувся клієнт, який зіткнувся з грубим порушенням контракту з боку контрагента з Іспанії. Клієнт належним чином виконав зобов’язання щодо поставки, однак оплата не надійшла. Сума заборгованості становила кілька мільйонів євро, а поведінка боржника вказувала на небажання відповідати за договором. Після первинного аналізу ми запропонували відмовитися від виключно «класичного» сценарію «спочатку арбітраж, потім виконання». Було очевидно, що в цій справі час працює проти кредитора.
Стратегія була побудована у двох паралельних напрямах:
- підготовка звернення до арбітражу в Україні з позовом, відповідно до арбітражної угоди,
- ініціювання забезпечувальних заходів в Іспанії для арешту рахунків боржника.
Після узгодження плану дій з іспанськими колегами ми довірили їм арешт, а спеціалісти Interlegal підготували пакет документів для арбітражу МКАС у ТПП в Україні. Окрему увагу приділили доказам реальності боргу та фінансового стану боржника із залученням профільної аналітичної компанії. Після завершення підготовки доказової бази ми синхронно подали позов до арбітражу в Україні, оформили відповідний афідевіт та звернулися до суду першої інстанції в Іспанії із заявою про арешт рахунків. У заяві детально обґрунтували як fumus boni iuris (prima facie обґрунтованість вимог), так і periculum in mora (ризик того, що без негайного втручання виконання майбутнього рішення стане неможливим).
Приблизно через місяць суд задовольнив клопотання. Арешт накладено на банківські рахунки боржника в межах заявленої суми основного боргу, процентів та прогнозованих витрат на виконання. Процедура відбулася inaudita parte, без попереднього повідомлення боржника. Умовою суду стало внесення контргарантії – суд визначив її у достатньо символічному розмірі відносно суми забезпечення, що є звичайним для іспанської практики, коли prima facie обґрунтованість вимоги не викликає сумнівів.
Ефект був швидким. Уже за тиждень після накладення арешту боржник ініціював переговори. Сторони досягли домовленості, уклали мирову угоду, і клієнт отримав узгоджену суму без необхідності проходити повний арбітражний цикл та втрачати відповідні кошти та час.
ОАЕ
В Об’єднаних Арабських Еміратах паралельно діють кілька правових режимів: федеральні суди (onshore) та дві автономні «зони загального права» – DIFC (Дубай) і ADGM (Абу-Дабі). Це фактично не одна юрисдикція, а кілька паралельних систем з різною логікою, стандартами доказування, бюджетами та рівнем прогнозованості результату.
Onshore-суди формально передбачають можливість забезпечувальних заходів, включно з попереднім арештом банківських рахунків. Водночас на практиці суди діють обережно, особливо у грошових спорах, які ще не розглянуті по суті. Навіть за наявності арбітражного рішення onshore-суди можуть вимагати додаткових формальних елементів і відмовляти у забезпеченні, якщо вбачають ризик надмірного втручання в діяльність боржника. Окремим фактором є вартість: бюджети на підготовку і подання клопотань в onshore-судах можуть бути значними з урахуванням гонорарів місцевих юристів і судових зборів. При цьому витрати не завжди корелюють із шансами на успіх.
Інша картина характерна для судів DIFC та ADGM, які функціонують за моделлю common law і часто порівнюються з англійськими судами. У цих юрисдикціях freezing orders розглядаються як дієвий інструмент фіксації активів до або паралельно з основним провадженням. Підхід суду фокусується не на формальному статусі спору, а на суті ризиків: чи є переконливий prima facie кейс і чи доведено реальний ризик розпорошення активів. Суд може діяти швидко, включно з ухваленням рішення без попереднього повідомлення боржника. Водночас заявник має надати undertaking in damages – необмежене особисте зобов’язання відшкодувати боржнику всі збитки у разі, якщо арешт виявиться необґрунтованим. Це включає не лише прямі витрати, а й інші наслідки. У деяких випадках відповідальність за undertaking може перевищити суму основного боргу, що робить цей інструмент фінансово ризикованим і потребує ретельної оцінки обґрунтованості вимоги перед зверненням. Тому трек із попереднім арештом коштів на рахунках компаній, зареєстрованих в ОАЕ, є можливим. Водночас його економічна доцільність та результативність можуть істотно залежати від обраного підрядника, оскільки стандарти та вартість юридичних послуг у цій країні суттєво різняться.
В одному з наших останніх кейсів нам вдалося домогтися арешту банківського рахунку боржника з подальшим успішним стягненням за достатньо помірних, як для цього регіону, витрат. Водночас наша практика в ОАЕ підтверджує загальну тенденцію: у цій країні не існує універсальних рішень. Є лише комбінація юрисдикції, доказової бази, бюджету та таймінгу, яка або дозволяє зафіксувати кошти вчасно, або перетворює спір на тривалий і дорогий процес без гарантованого фінансового результату.
Швейцарія
Швейцарія – окремий правовий світ. Вона не є частиною ЄС, не застосовує загальноєвропейські інструменти забезпечення на кшталт EAPO і не працює за логікою процесуального права ЄС. Підходи, які добре працюють у країнах Євросоюзу, у Швейцарії часто виявляються непридатними.
Ключовий інструмент забезпечення – ex parte arrest (Arrestbefehl) відповідно до Федерального закону про стягнення боргів і банкрутство (SchKG/DEBA). За своєю природою arrest не є аналогом freezing order у логіці загального права і не має характеру процесуального тиску. Це технічне рішення суду, спрямоване на збереження конкретного активу. Суд розглядає заяву швидко, без виклику боржника і виключно на підставі документів, а визнання та повне виконання рішення вибудовується вже після накладення арешту.
Принципово важливо враховувати: Швейцарія не виконує напряму іноземні забезпечувальні заходи, зокрема англосаксонські Worldwide Freezing Orders. На відміну від країн ЄС, тут немає механізмів автоматичного або спрощеного «перенесення» іноземних судових наказів. Будь-яке втручання в активи потребує окремого швейцарського рішення.
Водночас іноземні накази можуть мати практичне значення як контекст і сигнал про наявність спору та ризиків. У поєднанні з локальним arrest це може посилити загальне сприйняття ситуації як судом, так і банком.
Швейцарський суд не оцінює емоційну складову спору і не прогнозує результат арбітражу. Його цікавлять конкретні речі: наявність грошової вімоги, документальне підтвердження, ідентифікація активу (зокрема рахунку) та фактичні докази ризику втрати активів без негайного втручання. Абстрактні припущення не працюють – потрібні точні, перевірювані дані.
Важливо розуміти: арест коштів є тимчасовим заходом. Після визнання арбітражного рішення швейцарським судом кредитор має конвертувати арест у остаточне стягнення (Definitive Attachment) через виконавчу службу після отримання остаточного рішення. Весь цикл від арешту до реального стягнення може тривати рік-півтора, але активи залишаються заблокованими впродовж усього періоду. Боржник може оскаржити arrest протягом 10 днів після отримання повідомлення про арешт рахунку, але на практиці оскарження рідко призводять до скасування, якщо первинний пакет документів був підготовлений ретельно.
Саме з такою швейцарською специфікою ми зіткнулися в кількох проєктах проти швейцарських боржників. У двох схожих випадках первинні звернення до суду були юридично коректними, однак суду бракувало або конкретики щодо зв’язку між вимогою та рахунком, або фактичних доказів ризику виведення активів. Суд не заглиблювався в обставини та відмовив у застосуванні arrest.
Підрядник фактично констатував, що це відповідає усталеній практиці, і запропонував рухатися «на друге коло». Один із клієнтів зупинився на цьому етапі, тоді як інший погодився продовжити роботу. Пакет документів було доопрацьовано: з матеріалів попередніх контрактів додано інформацію про банк і конкретну філію, а також надано додаткові факти, що підтверджували рух коштів і поведінку боржника. За результатом повторного звернення arrest було накладено, а кошти успішно зафіксовано в межах вимоги.
Ці приклади підтверджують, що у Швейцарії немає агресивної процесуальної гри та автоматизму. Натомість існує висока передбачуваність результату за умови, що сторона говорить із судом його мовою – мовою документів, фактів і чіткої ідентифікації активів. За правильної підготовки швейцарський arrest залишається одним із найшвидших і найнадійніших інструментів забезпечення грошових вимог у міжнародних спорах.
Єгипет
Єгипет є стороною Нью-Йоркської конвенції 1958 року та має національний Закон про арбітраж № 27/1994, які формально забезпечують можливість визнання і виконання іноземних арбітражних рішень у місцевих судах апеляційної інстанції, зазвичай у Cairo Court of Appeal. Нормативна база виглядає достатньо зрілою, однак реальна ефективність enforcement значною мірою визначається процесуальними деталями.
Єгипетські суди допускають застосування тимчасових забезпечувальних заходів, зокрема арешту банківських рахунків або іншого майна, ще до формального визнання і приведення в примусове виконання арбітражного рішення. За наявності належного обґрунтування реального ризику втрати активів суди можуть визнавати такі заходи, включно з тими, що були видані іноземними арбітражними трибуналами. Водночас ця можливість майже завжди наштовхується на суттєві формальні бар’єри.
Ключовою вимогою є бездоганна процесуальна форма. Арбітражне рішення, арбітражна угода та всі клопотання мають супроводжуватися сертифікованим перекладом арабською мовою і бути подані суворо у встановленому порядку. Окреме значення має належне службове повідомлення боржника через судового виконавця відповідно до Цивільного та комерційного процесуального кодексу. Будь-які альтернативні способи повідомлення – електронна пошта, кур’єрська доставка чи фактичне отримання документів боржником – не вважаються достатніми для запуску процесуальних строків.
Окремим «вузьким місцем» у практиці є довіреність представника кредитора. Її підготовка, нотаріальне засвідчення, легалізація та переклад часто займають тижні або навіть місяці. Саме на цьому етапі кредитор найчастіше втрачає час, який боржник використовує для маневрування активами ще до початку активної судової фази.
Після належного повідомлення боржника суди зазвичай очікують завершення строку на можливе оскарження, який у практиці часто становить близько 90 днів з моменту вручення рішення. Це суттєво подовжує весь enforcement-процес: від подання документів до отримання наказу про виконання можуть минати місяці, а за ускладнених обставин – і більше.
Додаткову непередбачуваність створює відсутність у законодавстві Єгипту вичерпного переліку забезпечувальних заходів. Суди формують практику ситуативно, спираючись на загальні норми про збереження активів і конкретну поведінку сторін, що призводить до варіативності підходів навіть у подібних справах.
У підсумку, Єгипет може бути ефективною юрисдикцією для фіксації активів ще до завершення процедури визнання та виконання арбітражного рішення. Однак це можливо лише за умови максимальної процесуальної дисципліни: бездоганних документів, своєчасних перекладів, належного службового повідомлення і ретельно оформленої довіреності. Без цього навіть сильне арбітражне рішення ризикує залишитися без реального фінансового результату.
Туреччина
Турецька модель попереднього арешту виглядає майже ідеальною, якщо дивитися на неї ззовні. Це одна з небагатьох юрисдикцій, де забезпечувальні заходи можна отримати швидко (іноді пвпродовж двох тижнів) і ще до початку процедури визнання арбітражного рішення (згідно з International Private and Procedural Law – MÖHUK). Суд діє оперативно, процедура достатньо формалізована, і з процесуальної точки зору це сильний інструмент ранньої фіксації активів боржника.
Механіка є відносно простою. Після апостилювання арбітражного рішення та оформлення довіреності місцеві юристи звертаються до суду з клопотанням про накладення попереднього арешту на банківські рахунки боржника. Суд розглядає заяву у стислі строки і, за наявності достатнього обґрунтування, виносить ухвалу. Водночас закон встановлює жорстку умову: якщо впродовж семи днів після ухвали кредитор не подасть заяву про визнання арбітражного рішення, арешт автоматично скасовується.
На рівні теорії все виглядає привабливо. На практиці вирішальним фактором майже завжди стає не швидкість і не конструкція, а вартість входу.
Юридичні та судові витрати самі по собі є відносно помірними. Проблема виникає на етапі контрзабезпечення. Турецькі суди системно вимагають надання гарантії у значному розмірі – зазвичай від 15 до 40 відсотків суми позову. Це може бути банківська гарантія або грошовий депозит, який фактично блокується на весь період дії арешту. Цей елемент часто змінює економіку справи.
В одному з наших кейсів ми, після успішно виграного арбітражу FOSFA, звернулися за швидким арештом до турецького суду за місцем реєстрації боржника. Суд без зволікань виніс ухвалу про попередній арешт. Формально все спрацювало ідеально – швидко та без процесуальних дискусій.
Однак, коли стало зрозуміло, що для реалізації арешту клієнт має надати контрзабезпечення у розмірі, який наближався до третини суми боргу, економічна доцільність такого кроку стала предметом серйозного обговорення. Фактично, щоб «заморозити» вимогу приблизно на один мільйон доларів США, необхідно було заблокувати власні кошти клієнта на рівні 300–400 тисяч доларів на невизначений строк.
З урахуванням того, що процедура визнання арбітражного рішення в Туреччині може тривати до двох років, особливо за наявності апеляцій, такий сценарій вимагав переоцінки стратегії. Однак замість «скидання карт» ми запропонували клієнту «підняти ставки».
На той момент у нас на руках уже були як рішення по суті спору, так і ухвала про попередній арешт, тому ми ознайомили боржника з ними та запропонували добровільне виконання. Боржник після нетривалого розгляду вийшов із пропозицією, яка задовольнила клієнта, і кейс був успішно завершений.
Чи був би результат таким самим у разі руху виключно стандартною процедурою визнання та примусового виконання арбітражного рішення – питання риторичне.
Стратегія виконання
Час – найдорожчий актив під час виконання. Його втрата майже завжди означає втрату контролю над результатом. Через це в міжнародних торговельних спорах забезпечувальні заходи перестали бути допоміжним інструментом і стали ключовим елементом стратегії стягнення.
Гроші рідко з’являються «після перемоги» в арбітражі. Вони з’являються тоді, коли кредитор закріпив активи вчасно і позбавив боржника можливості маневру. Арбітражне рішення є лише одним з етапів, а не фінальною метою.
Раціональний підхід полягає в тому, щоб починати роботу над виконанням не після отримання рішення, а з моменту прийняття рішення йти в арбітраж. На цій стадії формується доказова база ризиків, визначаються точки тиску та закладається економіка справи. Запізнілі дії майже завжди означають, що правова позиція є сильною, але фінансовий результат – невизначеним.
Забезпечувальні заходи не гарантують стягнення автоматично. Вони потребують підготовки, бюджету і відповідальності з боку кредитора. Водночас саме вони змінюють баланс сил у спорі, переводять дискусію з площини принципів у площину реальних коштів і часто створюють передумови для врегулювання ще до завершення повного арбітражного циклу.
Особливої ваги ці питання набувають у ситуаціях, коли боржник утримує активи одразу в кількох юрисдикціях. У таких випадках стратегія забезпечення істотно ускладнюється, оскільки кожен окремий арешт має бути ретельно синхронізований з іншими. Отримання боржником інформації про перший freezing order майже завжди слугує сигналом для негайного виведення коштів з інших країн, де активи ще не заблоковані.
Ефективний підхід у таких ситуаціях передбачає попередню ідентифікацію всіх юрисдикцій, у яких можуть знаходитися банківські рахунки або інші ліквідні активи боржника, та паралельну підготовку процесуальних пакетів із залученням місцевих юристів у кожній із них. Подання заяв має відбуватися синхронно або з мінімальним часовим розривом, як правило в межах одного–трьох днів, із пріоритетом юрисдикцій, де доступні найшвидші ex parte процедури. На практиці це часто означає початок із юрисдикцій, здатних оперативно накладати арешт без повідомлення боржника, з подальшим розширенням периметра забезпечення.
У такій моделі вартість операції зростає пропорційно кількості задіяних юрисдикцій. Водночас альтернатива – втрата активів після першого ж арешту внаслідок завчасного попередження боржника – у більшості випадків робить цей підхід економічно виправданим для вимог від приблизно 3–5 млн доларів США і вище. Ключовим фактором успіху залишається координація між командами в різних країнах, єдина стратегія доказування та жорсткий контроль таймінгу. Практика показує, що навіть різниця у 24–48 годин між першим і наступними арештами може бути критичною – цього часу цілком достатньо для переміщення мільйонних сум поза межі досяжності кредитора.
Для застосування забезпечувальних заходів суду в будь-якій юрисдикції не потрібні припущення або оціночні судження щодо «потенційного ризику». Вирішальне значення мають об’єктивні, перевірювані факти, які свідчать про реальну загрозу втрати активів до стадії виконання рішення. Найбільш переконливими для судів є дії боржника, вчинені після виникнення спору або отримання повідомлення про претензію, зокрема: відчуження або підготовка до продажу ключових активів, різкі корпоративні зміни, передача бізнесу або грошових потоків на афілійовані структури, поява нових обтяжень чи зобов’язань.
Окрему увагу суди приділяють патернам поведінки, а не ізольованим подіям. Сукупність таких індикаторів, як наявність інших судових спорів або виконавчих проваджень, публічні ознаки фінансових труднощів, припинення або істотне скорочення операційної діяльності, масові звільнення ключових працівників, відмова від звичайної комерційної та процесуальної комунікації, формує для суду чітке уявлення про periculum in mora. При цьому суди не очікують прямого доказу фактичного виведення коштів; достатньо показати, що без негайного втручання виконання майбутнього рішення буде істотно ускладнене або стане неможливим.
Практика підтверджує, що навіть інформація з публічних джерел та від інших учасників ринку – за умови її належної фіксації, хронологічної послідовності та логічного зв’язку з поведінкою боржника – може бути достатньою для застосування забезпечувальних заходів. Вирішальним є не обсяг доказів, а їх якість, узгодженість і прив’язка до дій боржника після початку конфлікту, що дозволяє суду зробити обґрунтований висновок про необхідність негайного захисту прав кредитора.
Практичні поради для початку роботи по стягненню боргу
- Одразу після виникнення спору – починайте збирати інформацію про активи боржника: в яких банках і країнах відкриті рахунки, приблизні залишки, рух коштів.
- Перед ініціюванням арбітражу – проконсультуйтеся з юристами в юрисдикціях, де знаходяться активи, щодо можливості та умов забезпечення.
- Під час підготовки до арбітражу – готуйте паралельно пакет для забезпечувальних заходів: докази ризику виведення активів, звільнення працівників, іншіх дефолтів та спорів, фінансовий аналіз боржника та ін.
- Після отримання арбітражного рішення – не чекайте завершення процедури визнання, подавайте на забезпечення негайно, якщо ще не зробили цього раніше.
- І насамкінець – використовуйте для керування справою єдиний координаційний центр, юридичного радника, що має досвід, ресурси, навички та портфель перевірених підрядників у необхідних вам юрисдикціях.
Виконання – це не завершальна стадія спору, а окремий процес, який починається значно раніше, ніж з’являється фінальне рішення. Той, хто усвідомлює це вчасно, отримує не лише моральну сатисфакцію та документ у стіл, а й економічно вимірюваний результат. Сash is king!
