Особливості національного арешту морських суден

• Морське право
• Претензії. Суд та арбітраж

Усі прибережні держави мають свої національні правила, які регулюють відносини стосовно арешту суден. У різних державах ці правила можуть значно відрізнятись. В сучасному світі є чітка тенденція інтернаціоналізації права, що передбачає його уніфікацію. Зрозуміло, повна уніфікація права, у тому числі морського права, неможлива та навряд чи потрібна, проте згладжування таких відмінностей – це об'єктивна потреба, яка вже давно відзначається міжнародним морським суспільством.

Досягненню цієї мети сприяють міжнародні договори. У вищезгаданій галузі діють дві конвенції: Міжнародна конвенція з уніфікації деяких правил щодо накладення арешту на морські судна, прийнята в Брюсселі 10 травня 1952 року, та Міжнародна конвенція про арешт суден, прийнята в Женеві 12 березня 1999 року. Провідною тенденцією в сучасному світі є вищий пріоритет міжнародного права над національним. Відповідні норми цих конвенцій по різному регулюють відносини стосовно арешту суден. Якщо в ст. 2 Брюссельської конвенції, до якої приєдналась Україна, явно встановлюється пріоритет національного права над міжнародним, то в ст. 2 (4) Женевської конвенції явно простежується положення про вищий пріоритет міжнародного права.

Таким чином, в Україні діє презумпція вищого пріоритету національного права у відносинах стосовно арешту морських суден. Зрозуміло, міжнародні конвенції встановлюють досить авторитетні, але мінімальні стандарти, тому звернемось до регулювання арешту морських суден національним правом.

Арешт морського судна в національному праві на прикладі України

В першу чергу, слід відзначити, що міжнародні стандарти стають нормами національного права, коли положення міжнародних договорів впроваджуються до національних правових систем. Відповідно, зусилля морського суспільства з уніфікації морського права приносять свої позитивні результати.

В країнах, де діє практика дуалістичного шляху імплементації міжнародного права, норми міжнародних договорів стають нормами й національного права. Моністичний метод імплементації передбачає безпосередню імплементацію норм міжнародних договорів у національне право без внесення змін до їх правового походження. Лише в окремих випадках необхідна згода парламентів, коли норми міжнародних договорів регулюють особливо важливі відносини, наприклад, права людини. В Україні закріплена саме така схема імплементації норм міжнародних договорів. Законом «Про приєднання України до Міжнародної конвенції з уніфікації деяких правил щодо накладення арешту на морські судна» від 7 вересня 2011 року Україна впровадила положення цієї Конвенції до свого національного правового поля.

Однак це вимагало прийняття норм внутрішнього українського права, які привели б національне право у відповідність до міжнародних стандартів. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ про арешт на морські судна» від 20.12.2011 вніс лише дві зміни до українського права: одну – до ст. 16 Господарського процесуального кодексу України (ГПКУ), іншу – до ст. 114 Цивільного процесуального кодексу України (ЦПКУ). Ці зміни однаково передбачали, що справи про арешт морських суден для забезпечення морської вимоги розглядаються судом за місцезнаходженням морського порту України, в якому знаходиться судно, або порту реєстрації судна.

Крім того, право на арешт морського судна регулюється Кодексом торговельного мореплавства України (КТМУ). Ст.ст. 41 – 47 КТМУ спеціально присвячені інституту арешту суден, але відповідно до п. 1 ст. 14 КТМУ вони могли стати правовою підставою арешту суден лише під прапором України. Це обмеження знято відповідно до вищезгаданої ст. 2 Брюссельської конвенції.

Таким чином, в українському праві сформувався правовий інститут арешту морських суден за морськими вимогами. З одного боку, це процесуальний інститут, який закріплюється процесуальними кодексами як засіб забезпечення позову, а також використовується для визначення підсудності, а саме виключної підсудності, та, з іншого, – матеріально-правовий інститут забезпечення зобов'язання, точніше, стимулювання до забезпечення, або навіть виконання зобов'язання. Саме така або схожа картина спостерігається в багатьох юрисдикціях.

Практика арешту суден в Україні

Морське право традиційно вважається переважно частиною торговельного, або господарського, права. Відповідно, процедура арешту суден регулюється, в першу чергу, нормами господарського процесуального права. Отже, арешт судна регулюється нормами, передбаченими для попереджувальних заходів.

Насправді, специфіка судноплавства є такою, що судно може легко пересуватись з однієї юрисдикції до іншої, та кредитор має всі підстави вважати, що його правам загрожує реальна небезпека, коли судновласник не ліквідує свої борги. Таким чином, вимоги про арешт суден заявляють на підставі ст.ст. 43-1, 43-2 (3) ГПКУ.

Крім того, необхідно пам'ятати, що морське право – самостійна комплексна галузь права, тож обов'язково слід перевіряти, чи відповідає вимога про арешт морського судна умовам ст.ст. 41 – 43 КТМУ. Справа полягає в тому, що арешт морського судна для забезпечення морської вимоги в цілому можливий лише на підставах, передбачених у ст. 42 КТМУ, але не за кожною морською вимогою, а лише з дотриманням умов, закріплених в ст. 43 КТМУ. Ці умови досить складні, тож тут ми не будемо вдаватись до деталей, тим більше, що для їх розгляду необхідно проаналізувати також відносини з приводу привілейованих вимог та застави суден.

Заради об’єктивності слід зазначити про наявність неузгодженості між діючими в Україні нормами матеріального права, які регламентують арешт морського судна та містяться в Брюссельської конвенції та КТМУ, а також нормами процесуального права, які містяться в Господарському процесуальному кодексі України від 06.11.1991 р № 1798 XII (ГПКУ). Зокрема ГПКУ не передбачає окремої процедури арешту морського судна на забезпечення морської вимоги, яка відрізняється від арешту іншого майна. У зв'язку з цим ГПКУ надає можливість арештувати морське судно навіть не для забезпечення морської вимоги. У той же час в новому Господарському процесуальному кодексі України, прийнятому 03.10.2017 р, Розділ 10 прямо передбачає необхідність наявності морської вимоги для арешту морського судна. За відсутності якої (прим. морської вимоги) в арешті морського судна буде відмовлено. Таким чином процесуальне законодавство приведено у відповідність до положень вищезгаданих норм матеріального права, відокремлюючи правовий інститут арешту морського судна від правового інституту арешту іншого майна, тим самим підкреслюючи його особливість.

Зрозуміло, в кожному конкретному випадку доводиться аналізувати також інші правові норми, особливо норми міжнародного приватного права, оскільки в справах про арешт суден, як правило, є іноземний елемент. Очевидно, що все це створює значні складнощі для суддів. Звісно, з часом судова практика арешту морських суден в Україні дещо стабілізувалась. Однак говорити про повну її відповідність правовим нормам, на нашу думку, передчасно.

Яскравий приклад. У Господарському суді Миколаївської області ми супроводжували вимогу про арешт судна під прапором Багамських островів, власником якого є нерезидент України. Морська вимога виникла на підставі договору бункерування судна. Бункерувальна компанія (також нерезидент України) виконала усі свої зобов'язання повністю та в належний термін. Однак розрахунки за бункерування проведені не були, таким чином, виникла морська вимога, передбачена в ст. 42 (13) КТМУ (підп. «K» ст. 1 Брюссельської конвенції). Таким чином, ми заявили вимогу про арешт судна для забезпечення цієї морської вимоги. Ухвалою суду в арешті було відмовлено на підставі того, що немає доказів ускладнення або неможливості виконання рішення суду за морською вимогою, а також не доведена пропорційність морської вимоги та вартості майна, яке повинно бути арештовано. Напевно, навіть не варто згадувати про те, що суд взагалі намагався відмовити у прийнятті заяви, оскільки між сторонами спору не було пророгаційної угоди. Звісно, ми оскаржили рішення про відмову від арешту судна, але воно, на жаль, вже залишило український порт.

Цей приклад не є показовим, оскільки певна стабілізація практики арешту морських суден, звичайно, має місце в Україні, та наші вимоги в основному задовольняються. Проте, наведений приклад дає привід для роздумів.

По-перше, юрисдикція, де можна заявити вимогу про арешт морського судна, визначається лише місцезнаходженням судна (порту, де знаходиться судно, або порту реєстрації судна, втім останнє є вельми сумнівним). Угоди між сторонами морського спору про юрисдикцію, де розглядатимуться вимоги про арешт судна, можливі лише гіпотетично, як пророгаційні, так й дерогаційні.

По-друге, ускладнення або неможливість виконання рішення у справі про морську вимогу без арешту судна – це взагалі неабияка умовність у відносинах стосовно арешту морських суден, оскільки основною метою цього інституту є стимулювання судновласника до надання іншого забезпечення морської вимоги: грошового депозиту або гарантії, або до погашення відповідного боргу.

Насправді треба визнати, що концепція арешту морських суден за морськими вимогами погано вписувалась у правове поле України. Особливо це стосується принципу пропорційності забезпечення вимоги. Цей принцип українського права суперечить основним цілям інституту арешту суден, оскільки саме обставина непропорційності може стати головним стимулом для судновласника надати забезпечення морської вимоги. Дійсно, іноді за вимогам на замалі суми може бути арештоване судно, яке коштує мільйони. Таким чином, судновласник – центральна фігура в торговельному мореплавстві – забезпечує вимогу шляхом надання грошового депозиту або гарантії банку, або клубу взаємного страхування та відправляє судно в рейс заробляти кошти, необхідні для покриття всіх його витрат, у тому числі можливого стягнення за морською вимогою. Правда, новий Господарським процесуальним кодексом передбачає вилучення з принципу пропорційності у разі надання вимоги про арешт морського судна.

Висновок

Зрозуміло, правове регулювання та практика арешту суден за морськими вимогами, як в Україні, так й в інших країнах Чорноморського басейну, не стоять на місці. Так, Турецька Республіка оголосила про приєднання до Женевської конвенції про арешт суден. Взагалі, Туреччина показала приклад серйозного ставлення до міжнародного морського права. 25 березня 2017 року парламент Туреччини ратифікував безліч міжнародних морських конвенцій, окрім вищезгаданої. Конвенція про морські застави та іпотеки 1993 року та Конвенція про працю в морському судноплавстві 2006 року – найважливіші з них. До речі, відносини стосовно арешту суден регулюються не лише вищезгаданими, але й багатьма іншими морськими конвенціями.

Здається, що приєднання України до вищезгаданої Женевської конвенції стало б кроком вперед, тим більше, що багато її положень вже сприйняті українським морським правом.

Юридична Газета

Микола Мельников

melnykov@interlegal.com.ua